Однак під час промислового виробництва свинини зовсім уникнути падежу не вдається — незалежно від використовуваних технологій. Часто тварини гинуть від хвороб, чиї збудники можуть зберігатись у трупах тривалий час. Серед них: сибірка, сказ, атипова пневмонія ─ усі вони загрожують епідемічній ситуації в країні. Крім того, в спекотне літо біологічні відходи є ідеальним середовищем для розмноження мух і шкідливих бактерій. Таким чином, проблема транспортування, утилізації та знищення біологічних відходів є надзвичайно гострою і важливою.

Способів утилізації біологічних відходів існує чимало. В Україні найчастіше використовують такі: знезараження в біотермічних ямах (ями Беккера), переробка на м’ясо-кісткове борошно, спалювання в утилізаторах (крематорах), переробка на спеціальних заводах, а у виняткових випадках — поховання у спеціально відведених місцях.

Не секрет, що вимоги до обладнання скотомогильників порушують повсюдно. Найчастіше не дотримуються розмірів санітарно-захисних зон та їх віддаленості від житлових будинків і тваринницьких ферм. Чимало могильників не обгороджені, відсутні траншеї, земляні вали, перекидні мости. Такі об’єкти, по суті, відкриті для вільного доступу — як людей, так і тварин. Крім того, їх неможливо дезінфікувати, що створює суттєву загрозу для здоров’я населення.

Відповідно до закону, скотомогильники й біотермічні ями, що належать державним організаціям, експлуатуються за їх рахунок. Коли ж таке підприємство закривають, відповідальність за санітарний стан і облаштування їхнього скотомогильника покладають на місцеві органи влади. Це на папері, а в житті брати на баланс безгоспні об’єкти органи місцевого самоврядування не поспішають.

Крім того, нині ями Беккера не викликають особливого ентузіазму контролюючих органів, бо мають досить-таки складну конструкцію й непрості у використанні. Головна проблема — правильно розрахувати кількість дезінфікуючих речовин ¾ їх не повинно бути більше, ніж треба, бо тоді загинуть бактерії, які розкладають падіж. Якщо ж їх буде недостатньо, відходи не будуть належним чином знезаражені.

Тому нерідко відходи, призначені для безпечної утилізації, самі стають джерелом забруднення навколишнього середовища і зараження здорових тварин. До того ж експлуатація ям Беккера ¾ задоволення не з дешевих, а користь від «безкоштовного» добрива, яке буцімто можна отримати після утилізації, вельми сумнівна.

Один із найнадійніших способів утилізації біологічних решток ¾ передача їх на заводи з переробки відходів тваринного походження. Проте і тут не все просто: вартість переробки однієї тонни падла сягає 400—700грн без доставки. Нині на території України таких заводів 24, але з міркувань логістики тваринницьким господарствам не завжди доцільно вивозити біологічні відходи на відстань понад 200 км.

Проблема збору й утилізації біологічних відходів ускладнюється ще й тим, що в нашій країні у цій царині нема ефективних законів та відповідних організаційних умов.

Як наслідок, господарники повсюдно влаштовують нелегальні поховання або просто викидають трупи тварин у сміттєві контейнери, вивозять на полігони для твердих побутових відходів, а то й просто викидають за кілька метрів від свинокомплексу. Усе це не залишається непоміченим, оскільки загрожує поширенням різних хвороб, забрудненням навколишнього середовища, погіршенням екологічної, епізоотичної та епідемічної ситуації.

Нині найкращий спосіб утилізації біологічних відходів ¾ промислові установки для спалювання біологічних відходів (крематори). Це печі з надміцної термостійкої сталі, оснащені високопродуктивними пальниками.

Основною перевагою таких утилізаторів є швидке знищення органічних відходів при температурі від 620 до 1300 °С. У крематорах можна щодня спалювати тонни решток. Мінімальна швидкість спалювання падла свиней ¾45 кгна годину. Залежно від того, що саме спалюють (кістки, внутрішні органи, жир), швидкість може сягати 100 кг на годину.

Оптимальне співвідношення ціни та якості — ось що відрізняє крематори від установок на сміттєспалювальних заводах. Крематор дає змогу дуже просто, але дієво забезпечити нормальні санітарні умови там, де є падіж, у міру накопичення падла.

Установки для спалювання відходів зазвичай оснащують одним або двома пальниками. Якщо їх два, то один працює безпосередньо в камері спалювання, а другий — у вторинному блоці, забезпечуючи тим самим допалювання та доочищення попелу і диму від шкідливих речовин.

Залежно від типу пальника, установки можуть працювати на дизельному паливі, або на скрапленому чи природному газі. Ця обставина є однією з головних при виборі крематора — треба оцінити, яке паливо доступніше для конкретного господарства. Слід зазначити, що під час розробки сучасних крематорів виробники значну увагу приділяють мінімізації енергозатрат.

Вартість експлуатації крематора залежить від вартості палива ¾ від 85 до 265 грн. за спалення туші вагою 181 кг. Варто пам’ятати, що менші туші потребують більше палива, порівняно з великими, бо вони щільніше «трамбуються» в камері, а це заважає вільному поширенню полум’я.

У таблиці 1 показано пропорцію фракції тушок до витрат палива (дослідження спеціалістів компанії «ТОРЕС-Н» VAL-Cо Укрїна з використанням крематора, розрахованого на 181 кг).

Таблиця 1. Залежність витрат палива від виду відходів

У таблиці 2 розраховано вартість палива, необхідного для роботи крематора.

Таблиця 2. Економічна ефективність використання крематорів при повному завантаженні

Розраховані показники свідчать про те, що середня вартість спалювання 181 кг падла становить 155 грн.

Як правило, всі крематори, які нині пропонують на ринку, оснащують автоматичними системами керування ¾ термодатчиком, що відповідає за вмикання чи вимкнення пальника для підтримки заданої температури, автоматичним запалюванням і таймером.

Таким чином, для обслуговування крематора потрібне мінімальне втручання людини — після завантаження відходів до камери і встановлення на таймері необхідного часу система автоматично підтримуватиме відповідну температуру, то зупиняючи, то відновлюючи подачу палива. Відпрацювавши заданий час, піч автоматично вимикається.

Крім того, деякі виробники комплектують крематори скрубером (пристрій для доочищення доменного газу від твердих домішок), додатковими камерами спалювання, теплообмінниками.

Обираючи потужність крематора, треба керуватися показниками падежу на конкретних господарствах. Чим чисельніше поголів’я, тим потужнішим має бути крематор. Крім того, треба бути готовим до масового падежу через інфекції чи аварії систем життєзабезпечення.

Для розрахунку потужності крематора використовують таку формулу:

A * B ÷ С * D = загальна потужність крематора

A — загальна кількість тварин у виробничому приміщенні

B — середня вага однієї тварини

С — кількість днів перебування тварини в цеху

D — відсоток падежу

З огляду на викладене вище, крематор треба вибирати за кількістю падла та розмірами камери (рахують у літрах, кілограмах чи кубічних метрах): від 90 до 2000 кг. Так, наприклад, якщо за добу збирається 50 кг падла, то навряд чи варто купувати крематор місткістю понад 90 кг. Однак коли за добу назбирується тонна відходів, тоді варто купувати два великих. Адже якщо взимку це не проблема, то розкладання трупів на літній спеці навіть за дві години може призвести до катастрофічних наслідків.

Крім того, для спалювання великих туш рекомендують піч із вертикальним завантаженням, що полегшить роботу спалювача.

Не варто забувати і про те, що нерідко недобросовісні компанії-виробники вказують завищені показники роботи крематорів.

Хоч би як там було, установки для знищення біологічних відходів повинні задовольняти кілька міжнародно визнаних вимог:

— загальна потужність усіх пальників ¾ не менше 117 кВт;

— установка повинна використовуватися виключно для знищення органічних відходів тваринницьких господарств, категорично заборонено спалювати інші виробничі відходи (шприци, гумові рукавички, упаковки тощо);

— товщина спеціальної термостійкої сталі, з якої зроблений крематор, має бути не менше 10—12 мм;

— димар має бути не менш як 1,3 мзаввишки (чим вищий, тим краще). Часом виробники навіть домонтовують його до 2–2,2 м, що сприяє кращому спалюванню;

— обов’язковими структурними елементами корпусу є: ребра жорсткості, надійно зварені шви та великий люк для зручності завантаження великих туш.

Оскільки для виробництва крематорів використовують спеціальну сталь, завантажувальні люки дуже важкі. Тож що більший крематор, то важчі дверцята. Для того, щоб один працівник міг упоратися з завантаженням, великі крематори (від 500 кг) комплектуються лебідками, щоб піднімати дверцята і завантажувати туші цілими, а не ділити їх на частини.

Попіл

Після спалювання біоматеріалу на дні крематора зазвичай залишається невелика кількість попелу (в середньому 5% від маси туші). Що з нею робити далі? Відповідь на це питання цікавить усіх виробників, які планують утилізувати падіж на своїх господарствах через кремацію.

Результати дослідження, проведеного науковцями Інституту екогігієни і токсикології ім. Л.І. Медведя (Україна), свідчать, що попіл, отриманий після спалювання біологічних відходів, можна використовувати як високоефективне добриво для ґрунту після додаткових досліджень. Так, для прикладу, у таблиці 3 наведено корисні мікроелементи, що містяться в попелі після спалювання відходів птахівництва.

Таблиця 3. Поживні мікроелементи попелу, отриманого від спалювання курячих тушок

Однак слід бути дуже обережним, адже при неправильному використанні цей багатий на фосфор попіл може викликати ерозію. Значить, його можна вносити у грунт там, де ерозії нема або вона незначна.

Де? Як? Чому?

Виробникам, якщо вони вирішили використовувати крематори для спалювання біологічних відходів, треба дотримуватися таких правил:

— правильно обрати місце, де він стоятиме: подалі від вибухо- та пожежонебезпечних приміщень;

— перед тим як увімкнути установку в мережу, треба переконатися, що всі елементи справні, а крематор заземлено;

— працювати із крематором мають право тільки працівники, які пройшли відповідний інструктаж;

— ремонтувати попередньо знеструмлений агрегат можуть тільки люди, які мають допуск до роботи з електроустановками;

— відкривати установку після спалювання можна тільки після повного охолодження агрегату;

— обов’язково захистити установку від вологи чи конденсату;

— всі роботи з монтажу мають проводити спеціалізовані монтажні, пуско-налагоджувальні, а також сервісні підприємства, дотримуючись галузевих нормативів і вимог та затвердженого проекту.